Написав я прощальнеє слово,
Не цурайтеся слова мого.
Жив на світі історик Петрович –
Мабуть, чули про справи його.
Наганяв на країну він смуток,
В нашу пам’ять залазив щодня.
Та погнали його з інституту –
Отака-то, малята, фігня.
Тож, Петровичу, зникни негайно!
Свої речі скоріш позбирай.
Прощавай, брехунець, прощавай-но!
Відлітай у брехливий свій край.
В тім краю світить чорнеє сонце,
І героєм стають на «айн-цвай»,
Якщо в таборі був охоронцем
Або в Києві був поліцай.
В тім краю кров неправильних націй
Протікає, неначе річки.
Від твоєї, Петровичу, праці
Над могилами виють вовки.
Темна хмара, мов сморід, нас душить.
Наша пам’ять – отруєний став.
Ти з ногами залазив нам в душу
І топтав, і топтав, і топтав.
Дід чи батько дійшли до Берліну?
Односельці узяли рейхстаг?
Забувай-но, кричав, Україно!
Твої рідні вчинили не так.
На їх подвиг дивився похмуро
(Люди хибні, ворожі, не ті)
От, якщо мав звання штурмбанфюрер,
У Петровича вийдеш в святі.
Прощавай! Западенського Босха,
Проводжаєм тебе до дверей.
В засіранні народного мозку
Ти, Петровичу, був корифей.
А що ж далі? А далі, пше проше!
Наукове лишилось кубло.
І держава вже кидає гроші
На усе, що колись не було.
На брехню, маячню та погрози,
На розкрутку нікчемних ідей.
Бережіть свою душу і розум! –
Я благаю всіх рідних людей.
Київ, 25 вересня 2019
Journal information