dok_zlo (dok_zlo) wrote,
dok_zlo
dok_zlo

Іменем любові, здавайтесь!



Він зустрічає її, вони перетинаються поглядами, між ними виникає шалена пристрасть, вона видається йому ідеальною, справа закінчується шлюбом. І ось вони мали б жити довго та щасливо, аж раптом виявляється, що вона зовсім не така, якою видавалася на початку – сперечається, відмовляється від сексу через головний біль, посміхається іншому… Його охоплює лють, він втрачає контроль, замахується і б’є її з усієї сили в обличчя. Потім ще і ще. Коли злість вщухає, він стає на коліна і зі сльозами на очах просить пробачення. До наступного разу. А наступного разу все ще гірше, і сили в руках додається… І ось одного дня побита, у синцях і саднах, вона хапає сумку і тікає від нього світ заочі. Але він не може жити без неї, він принижений і ще більш розлючений, тому готовий на все, аби знайти і повернути. І таки знаходить, повертає і знову знущається, і все ще любить. «Зрозумій, це ти мене довела» – говорить він їй.

Типовий сюжет рядового американського трилера, чи не так? Але нам з вами не треба ходити у Голівуд – ми самі герої цього фільму ось вже як десять років. Саме під час виборів 2004 року українець став розрізняти «своїх» і «данєцкіх». І не зважаючи на гасло «Схід і Захід разом!», яке вигукував селянин із Черкащини, бухгалтерка з Житомира чи власник МАфу із Києва на помаранчевому майдані, кожен із них підозрював: на Донбасі живуть чужаки, бо їхній менталітет дуже відмінний від менталітету українця – файного ґазди, сім’янина, людини віруючої, моральної, освіченої, європейця, одним словом. Донбасчанин – то геть інша справа: хата у нього не білена, діти босі, голодні, а сам він майже завжди алкоголік. А усі ті донецькі програмісти, викладачі, лікарі, інженери, які приїхали працювати до столиці, то лише приємні виключення, які ще раз підтверджують незмінне правило.

За останнє десятиліття кожен патріот засвоїв як два і два кілька важливих речей:

  • Без Східних регіонів ми прекрасно проживемо, ба, навіть більше – зекономимо, бо не потрібно буде годувати жебрацькі дотаційні області.

  • Усюди, де люди живуть східніше Полтави і аж до Сахаліну – часова петля (а люди там як були, так і лишилися «совками» і мріють про відновлення СРСР).

  • Принагідно кожному донбасчанину слід дякувати за президента-підараса.


І хоча Донбас нагадував українцю чи то дружину-шльондру, чи то дитину із відставанням у розвитку, ще не все було втрачено. Потрібно лише там сильніше натиснути, там пожурити, там принизити і вказати йому на недолугість і помилки, десь стукнути, десь «підкрутити гайки», і він неодмінно виправиться! А вже після «революції гідності» так і поготів, адже перемога Майдану, вважав патріот – то перемога всієї України. І її месіанський обов’язок не лише здобути те, що належить їй за природнім правом (міжнародні кредити, вступ до ЄС, визнання і повага усього світу), а й експортувати революцію, аби раз і назавжди покінчити із пережитками Радянського союзу. Ну то й що, що влада здобута незаконно? Переможців не судять!

Мова – то душа народу, знає кожен українець з малечку. І щоб нарешті Донбас став частиною прадавньої нації, потрібно в нього вдихнути цю душу. От тільки виявилося, що там давно уже живуть переважно зомбі, які харчуються винятково кремлівською пропагандою. Що ж з них взяти? Лишається тільки рятувати тих, хто ще не до кінця втрачений, а всім іншим «Чемодан – вокзал – Росія», або смерть (бо на що ж іще заслуговує сепаратист?!).

І дозволити їм піти ніяк не можна, бо ж «Україна єдина!». А ще там ресурс, який не можна втрачати в жодному разі, навіть ціною людських життів. І ось українець, не покладаючи рук, пише у своєму фейсбуці викривальні пости про золотозубе бидло із Донбабве, не жаліючи горла свого співає «Путін – хуйло!» (небаченої сили заклинання проти лукавого, який нашіптує східнякам про те, як правильно ненавидіти Україну і присилає сюди демонів у зелених камуфляжах). Не шкодуючи грошей, шле українець знову і знову смс-ки із п’ятьма гривнями допомоги воїнам АТО, і радіє, радіє, українець кожному повідомленню про вбитого "терориста" і мужньо не проливає жодної сльозинки за випадковими жертвами цієї кривавої бійні.

Але він любить тебе, Донбасе!

Та сьогодні невдячний Донбас говорить своє вирішальне слово, прийшовши на вибори і легітимуючи новий порядок. Він хоче жити за власними правилами. Заради чого стирав ти пальці тими смс-ками, навіщо залишав у супермаркеті сайру і печінкові паштети в кошиках для АТО, задля чого вчив дітей новим словам «лугандон»і «даунбас», навіщо вимушено сміявся над мультфільмами Ірени Карпи про «ватників»? Ти ж так любив єдину Україну, що безвідмовно перечисляв воєнний збір із своїх доходів і заплющував очі на новоприйдешніх корупціонерів. І що тепер робитимеш, шляхетний українцю, нащадку трипільців? Чи відпустиш його, побитого, понівеченого і приниженого твоєю любов’ю?

Юлія Малькіна

«…На небі живе невидимий мужик, який стежить за усім, що ви робите – щодня і щохвилини. І у невидимого мужика є особливий перелік із десяти речей, які він не хоче, аби ви робили. І якщо ви зробите бодай одну із цих речей, у нього підготовлене особливе місце, повне вогню, диму, полум’я, тортур і страждань, в яке він відішле вас жити і мучитись і горіти і задихатися і плакати до кінця часів. Але він любить вас!».

Джорж Карлін

На русский легко переводится Гугль переводчиком
Tags: война, ответы чемберленам, руина
Subscribe
Buy for 200 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 12 comments